Семенова Марія Вячеславівна ТЕМА ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

 

ТЕМА ВІЙНИ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО

Семенова Марія Вячеславівна

Давидченко Інна Дмитрівна, кандидатка педагогічних наук, доцентка

Комунальний заклад «Харківська гуманітарно-педагогічна академія» Харківської обласної ради

Анотація. У статті проаналізовано тему війни в поезії Ліни Костенко, показано її розвиток як вічної теми в різних соціально-історичних і психологічних контекстах та охарактеризовано художні засоби вираження її топосу.

Ключові слова: поезія Ліни Костенко, тема війни, мотиви, громадянська лірика, засоби вираження.

 Тема війни є вічною і невичерпною в нашому житті та мистецтві,яким би етичним опором вона не сприймалася. Наприклад, батальні сцени були невід’ємним елементом живопису з давніх часів і розвинулися як самостійний жанр живопису. У музичній культурі – це маршові ритми, піднесені гімни, скорботні реквієми і плачі; в літературі тема війни представлена у всесвітньовідомих героїчних поемах Гомера і Вергілія, трагічні мотиви диргеми, пасторальної поезії, Георгія, власне трагедії, а пізніше епічної поезії, романах, особливо коротких, 19 та 20 століття представлені в прозі. Давньоруські пам'ятки, такі як протоукраїнські літописи, «Слово о полку Ігоревім», козацькі мемуари 17 – 18 століть, представляють війну як особливий наративний полюс, як точку відліку нової історії, як рушій і тло подій, обставин і доль, як стійкий стан людської і національної свідомості.

Війна – це «складне суспільне явище, пов’язане з розв’язанням суперечностей між націями, народами, національними і соціальними групами та переходом їх до збройної боротьби», що має форму воєнних дій між збройними силами; «складне суспільне явище, пов’язане з розв’язанням суперечностей між націями, народами, національними та соціальними групами та переходом їх до збройної боротьби»; «підпорядкування своїм цілям усіх сфер суспільного життя. Як продовження політики підпорядкування своїм цілям усіх сфер суспільного життя, і «конкретна зовнішня форма суспільних відносин, у яких домінує збройна боротьба» [2].

Хоча сучасні дослідники пропонують численні класифікації та типології «історичних» та «етичних» війн [2, 3], вони все ж сходяться на тому, що війна у кожній з цих форм є організованим збройним насильством, спрямованим на досягнення політичних цілей [3].

Ліна Костенко є гідним представником свого покоління. Історія творилася на її очах, на її долі: ця письменниця-письменниця голоду, репресій, війни, «застою», Чорнобиля… Її поетична мова правдива, прониклива і високохудожня. Це «камертон душі» і «єдина зброя», квінтесенцією якої можна вважати останній рядок чудового роману у віршах «Маруся Чурай»: «Я ще жива».

Ліна Василівна ще на початку свого літературного шляху відкрито проголосила ідеал мирного, здійсненного і життєдайного суспільства, де краса і свобода творять гармонію, де любов та мистецтво є безумовними цінностями, а для досягнення такого поступу, на думку поетеси, необхідні «приборкана воля» та «зріле мислення», які вона вважала необхідною умовою для такого поступу.

Тема війни у творчості Ліни Костенко багатогранна і також зазнає постійного розвитку. У першій збірці молодої поетеси «Проміння землі» (1957) весь пафос стверджується: світ тримається на «родючої ниви» та «добрих людях».

Поезія «В краєзнавчому музеї» відсилає до картини «Розстріл п’яти комсомольців у дев’ятнадцятому році». Війна тут (очевидно, громадянська) названа «найтяжчою прикметою краю» і має виразно викривальне внутрішнє навантаження, приховане за семантичним полем слова «прірва».

Видана після нетривалої «відлиги» (а ненадрукована, бо «відлига» була «відлигою»), книга була опублікована після короткої «відлиги» наприкінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років минулого століття вийшли друком: «Вітрила» (1958),  «Мандрівки серця» (1961), «Зоряний інтеграл» (1963), «Княжа гора» (1972), «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність»  (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), «Вибране» (1989), «Маруся Чурай» (1979), «Берестечко» (1999); вони розповідають про війну «крізь призму» дорослості.

Костенко Л. В. пише про Визвольну війну 1648 – 1654 років – романи у віршах «Дума про братів не азовських» (мала намір опоетизувати весь український героїзм, але так і не отримала такої можливості); кілька віршів на тему громадянського конфлікту 1918 – 1921 років; Другої світової війни –Великої  Вітчизняної війни та її відлуння, що тривало роками і десятиліттями, а також інших країн історії – і близько десятка творів, присвячених подібним трагедіям в історії світу. У цьому змаганні вона була сповнена рішучості твердо стояти на своєму і постійно викривати фарисейство письменника, «замасковане» під соцреалізм і ленінізм.

Важливо підкреслити, що у своїх романах письменниця дає історичний, філософський і психологічний аналіз війни. Вона говорить про суспільно-політичні рішення і потреби, національний характер, цілі, табори, українське козацтво як головну рушійну силу, талановитих лідерів, особливо гетьманів, і розуміє саму можливість подолання ворога: у «Берестечку» йдеться про духовну силу лідерів народного руху, у «Марусі Чурай» – про  духовну силу всього народу. Поетеса моделює образ народу-переможця, держави, маючи справу з духовною непереможністю цілого народу. Духовне «замикання» людини на війні показано через досвід поразки, через бачення цілковитої руйнації та усвідомлення того, що легше вмерти, ніж жити, через втрату близьких тощо.

Лірична героїня стає  «акумулятором болю»: в ній відлунюють Голгофа Батурина 1709 року («Я хочу на озеро Світязь…»  [1, с. 22]), репресій 1937 року («Старий годинникар» [1, с. 19–20]); «Цавет танем!» – беру на себе твій біль – говорить вона вірменам-вигнанцям, які зазнали геноциду з боку турків  [1, с. 23–24].

У поетичному просторі Ліни Костенко образ війни, в усіх його смислових аспектах, є найбільш осудливим, проти природним та  антилюдським.

Талант Ліни Василівни спрямований на утвердження гуманістичних ідеалів суспільного й особистого буття, міждержавних і міжнародних відносин.

Однак, вірші про Велику Вітчизняну війну можна повною мірою усвідомити і пережити лише в контексті всього розділу. Це пов’язано з тим, що цикл ніби ідейно ініційований кількома сусідніми сатиричними текстами: «Мабуть, ще людство дуже молоде…»  – про сучасних «неандертальців», у яких «душа  ще  з  дерева не злізла» [1, с. 64], «Пливли ми ввечері лиманом…» – про нездатність цілого покоління давати собі раду, діяти, взаємодіяти, керувати [1, с. 65];  «Вже почалось, мабуть, майбутнє…»  [1, с. 66] – про необхідність знати історію, у якій завжди траплялися «неетичні» періоди – спричинники зла; «Іду в полях…» [1, с. 67] – про широкий білий світ, у якому вистачить місця для всіх, і про скінченність життя, яка фіксує кожен наш учинок; «Слайди» [1, с. 68] – про необхідність мати в душі образи, відчуття, переживання, про здатність чистого світосприйняття на світ утримувати від прагматичного протистояння.

Література

1.   Костенко Л. В. Вибране. К.: Дніпро, 1989. 559 с.

2. Мандрагеля В. А. Причини та характер воєн (збройних конфліктів): філософсько-соціологічний аналіз. К.: Інститут металофізики ім. Г. В. Курдюмова НАН України, 2003. 570 с.

3.  Сірий С. Сутність понять «локальна війна»  і «воєнний конфлікт» та їх типологія. Український центр політичного менеджменту http://www.politik.org.ua/vid/magcontent. php3?m=1&n =59&c=1317.