Салієва Ірина Андріївна МОВНІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ, ЩО ПОБАЧИЛА СМЕРТЬ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ О. ТОКАРЧУК «ОСТАННІ ІСТОРІЇ»)

 

МОВНІ ЗАСОБИ СТВОРЕННЯ ОБРАЗУ ЖІНКИ,

ЩО ПОБАЧИЛА СМЕРТЬ (НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ

О. ТОКАРЧУК «ОСТАННІ ІСТОРІЇ») 

Салієва Ірина Андріївна, здобувач ОР магістр

Науковий керівник: доцент, к. філол. н. Муравін Олександр Володимирович

Запорізький національний університет 

Анотація: у статті розглянуто мовні засоби створення образу жінки, що побачила смерть, на прикладі головної героїні першої частини роману О. Токарчук «Останні історії» Іди Мажец.

Ключові слова: роман, мовні засоби, образ, жінка, жіночі образи, життя, смерть. 

У зв’язку з сучасними подіями в Україні та зміцненням міжнародних відносин з Польщею, в українському суспільстві з’являється зацікавленість польською мовою, літературою та культурою. Ольга Токарчук – одна з найчитаніших у Польщі сучасних письменниць, лауреат літературної премії «Ніке», Міжнародної Букерівської премії та Нобелівської премії з літератури за 2018 рік.

Варто зазначити, що детальний аналіз мовних засобів створення жіночих образів в романі О. Токарчук «Останні історії» ще не був предметом детального мовознавчого аналізу.

З метою створення в українських літературознавців та читачів почуття зацікавленості та мотивації до подальшого ознайомлення з творчістю польської письменниці, в романі О. Токарчук «Останні історії» було проаналізовано мовні засоби створення образу жінки, що побачила смерть.

Завданням дослідження було виявлення та аналіз мовних засобів створення образу жінки, що побачила смерть, на прикладі головної героїні першої частини роману Іди Мажец.

Буття людини поєднує в собі Життя та Смерть. Протягом всього свого життя людина намагається боротися зі смертю, прагне якнайдалі відтермінувати її прихід усіма можливими способами. Але чи можна боротися з долею? Чи може людина досягти безсмертя?

Ш. Алієв в статті «Смерть як чинник смисложиттєвого самовизначення людини» робить висновок: «Коли людина живе, творить, утверджує життя за мірками і шляхами, які не осоружні буденності, буттю, історії та часу, тобто вищій людяності, то справді досягає безсмертя» [1].

Професор Л. Кравець стверджує, що за наївно-мовним уявленням життя і смерть перебувають у жорстокій опозиції одне відносно одного, між ними безперестанно точиться боротьба. Проте ширше релігійно-філософське осмислення виявляє їхній взаємозв’язок, без смерті неможливе життя, воно невіддільне від смерті. У літературній творчості інтерпретація цих концептів залежала від поглядів і переконань автора, його світогляду, могла відображати наївно-мовні уявлення, а могла мати філософське, релігійне підґрунтя [2].

О. Токарчук відносить себе до людей, які приймають смерть, розуміють сутність її природи та філософське значення: «Смерть, правда, також жінка, але її дар вищого ґатунку: вона дарує вічність» [3, c. 3].

В романі О. Токарчук «Останні історії» смерть є однією з головних філософських тем. Вона приходить до кожної з головних героїнь роману і кожна сприймає її по своєму.

Головна героїня першої частини Іда Мажец, спостерігаючи за зимовим пейзажем за вікном автомобіля, без жодного страху порівнює його із «замерзлим диханням трупа»: «Замерзле дихання трупа», - думає жінка, яка веде авто; «дихання трупа», оксиморон, одне слово заперечує друге, але разом вони набувають дивовижного сенсу» [4, c. 9].

Вдале поєднання автором метафори та порівняння, влучне використання фразеологізму, підсилює відчуття страху Іди Мажец перед самим станом смерті: «На кінчиках вказівних пальців дівчата підносять нерухоме, завмерле, здивоване тіло, без зусиль, ніби це порожнє стебло, фігурка, вирізана з пемзи, форма пінопласту. [...] А що було б, якби одного разу якась із них не вийшла з трансу й залишилися такою штивною і відсутньою, із заплющеними очима, ні жива ні мертва» [4, c. 20].

Не менш цікавою з точки зору аналізу образу жінки, яка побачила смерть, є зустріч Іди з метеликом. В дитинстві, навчившись чарувати, Іда намагається оживити метелика. Письменниця, використовуючи епітети, підкреслює читачеві завмерлий стан метелика: «Лежить на підвіконні, брудний, запорошений, певно, ще торішній». Використовуючи свій «життєдайний туман», Іда «змиває з нього [метелика] зиму й порох, повертає йому життя» [4, c. 30]. Метелик оживає, він летить уперед, спочатку падає, але за мить злітає знову. Дівчинка не встигає натішитися магією життя – метелика підхоплює і з’їдає пташка. Використовуючи образ метелика в даному контексті О. Токарчук показує Іді і читачеві, що смерть – це неминуча частина буття будь-якої живої істоти, і ніяке чаклунство не зможе її відвернути.

Головна героїня зовсім не боїться своїх думок про смерть, навпаки вона порівнює їх з добром і солодощами: «Думка про власну смерть – добра, терпко-солодка, як молодий аґрус, як перші яблука» [4, c. 33-34].

Варто зауважити, що для Іди Мажец смерть має декілька форм, не тільки фактична, тобто смерть тіла, тому що згадуючи свого колишнього чоловіка Ніколіна, жінка відчуває його смерть «десь коло свого серця» [4, c. 56], тобто в даному контексті мається на увазі втрата кохання і теплих почуттів між ними. Іншим прикладом є опис головною героїнею виробів мистецтва в музеях, як чогось мертвого, застиглого в часі: «Не лише природа натюрморту мертва, усе тут мертве, зупинене в якийсь момент, пришпилене, препароване» [4, c. 65].

Жінка також метафорично сприймає «смерть» будинку померлих батьків, адже без господарів це тільки голі стіни: «Дім помирав, втратив здатність опиратися й піддаватися тим малим і великим ударам , як людина, що носила в собі смертельну хворобу й раптом зрозуміла, що вже не має за що боротися» [4, c. 73].

Останні моменти першої частини збагачені художніми тропами, а саме порівняннями, метафорами, епітетами, гіперболами, читач розуміє, що Іда приймає той світогляд, який полягає в демонстрації вічного переходу одного простору в інший як образ непереривного руху життя-смерті. При цьому для головної героїні все завмирає, час зупиняється в моменті її життя, а вона відчуває безмежне полегшення: «Небо – біле, як і земля, але Іда знає: навіть якщо вони поміняються місцями, це не справить на неї жодного враження. [...] Сіре світло важчає, гусне. Сніжинки падають дедалі повільніше, а потім зупиняються й тільки легенько тремтять у повітрі. Нарешті завмирають. Світ зупиняється. [...] Іда кладе голову на кермо, притуляється до нього обличчям і з полегшою заплющує очі» [4, c. 100-101].

Аналізуючи мовні засоби створення образу жінки, що зблизька побачила смерть, в першій частині роману О. Токарчук «Останні історії», можна зробити висновок, що Іда Мажец пройшла шлях від страху і заперечення смерті, до її прийняття як невід’ємної частини буття кожної людини, в тому числі і самої пані Мажец, причому саме в цьому стані головна героїня починає відчувати справжнє заспокоєння та свободу.

Результати дослідження можна буде використовувати при вивченні та обговоренні на наукових засіданнях, конференціях, в закладах освіти творчості сучасних польських письменників. Роман О. Токарчук «Останні історії» має широкий потенціал для подальшого дослідження не тільки в мовознавчій галузі, а і в літературознавчій, філософській та психологічній.

Література

1. Алієв Ш. Смерть як чинник смисложиттєвого самовизначення людини (читаючи Володимира Роменця). Психологія і суспільство. 2011. № 2. С. 122.

2. Кравець Л. Життя і смерть у метафорах української поезії ХХ століття. Дивослово. 2015. № 11. С. 35.

3. Токарчук О. Мандрівка людей книги. Львів : Літопис, 2004. 176 с.

4.  Токарчук О. Останні історії. Київ : Темпора, 2021. 247 с.