Ісаєв Ілля Русланович МОТИВ МОВЧАННЯ У ЗБІРЦІ М. ЛАВРЕНКА «ДВА КОЛОСКИ»

 

МОТИВ МОВЧАННЯ У ЗБІРЦІ М. ЛАВРЕНКА «ДВА КОЛОСКИ»

Ісаєв Ілля Русланович

Науковий керівник: Горбач Наталія Вікторівна, к. філол. н., доцент

Запорізький національний університет

Анотація: У статті здійснено аналіз мотиву мовчання у творах збірки М. Лавренка «Два колоски». Досліджено специфіку художньої реалізації мовчання, спричиненого психологічними травмами, які були отримані під час подій Голодомору 1932–1933 рр.

Ключові слова: мовчання, травма, ідентичність, Голодомор, геноцид, оповідання, українська література, література діаспори, мала проза.

У ХХІ ст. потреба осмислення самого себе, індивідуальної тожсамости, місця людини у світі, ролі колективної пам’яти спонукало до пошуку відповідей на глобальні питання в літературі, образотворчому мистецтві, музиці, науці та інших галузях. Турбулентні події ХХ ст., що докорінно змінили життя багатьох людей, стали об’єктом уваги як митців, так і науковців. Спроби осмислити трагічні події минулого зумовили появу численних наукових напрямів, зокрема й студій травми та пам’яти, що мають міждисциплінарний характер – аналізуються здобутки літературознавства, соціології, історії, психології та інших галузей гуманітаристики. Актуальною темою для роздумів у контексті згаданих студій є втілення в літературі мотиву мовчання, що досить часто «виступає символом травми, травмованої свідомості окремої людини або суспільства» [1, с. 309]. В українській літературі цей мотив присутній у творах, присвячених одній із найжахливіших сторінок історії України, – Голодомору. Висвітлення теми геноциду під час совєтської окупації не було можливим, будь-які згадки в суспільній площині подій 1932–1933 рр. призводили до репресій. Представники української еміграції мали більш сприятливі умови для артикулювання теми Голодомору, тож більшість творів на цю тематику було написано саме в діаспорі. Зокрема письменник Михайло Лавренко в 1973 році видав збірку «Два колоски», присвячену жертвам Голодомору 1932–1933 рр. Одним із наскрізних мотивів деяких творів збірки («Два колоски», «Допомогли», «За що?..») є мовчання, спричинене психологічними травмами.

В оповіданні «Два колоски» на початку автор вимальовує образи двох заплаканих голодних дітей головної героїні Йовдохи, яких цинічно образила родина комуніста Артелемейчука. Шестирічна Марійка та чотирирічний Остапко бавили малого сина Артелемейчуків у надії отримати трохи їжі як винагороду, однак коли настав час для вечері, дружина комуніста, знаючи про тяжке голодування селян, жартома лякає свого молодшого сина обіцянкою віддати Остапкові його їжу: «Щойно закінчивши першу страву, Артелемейчучка поставила на стола велику миску з молошною кашею.

– Не хоцу я касі! – нараз зарепетував менший Артелемейченко. – Вона мені взе наблидла! – репетував і далі щосили, на всеньку хату.

– Не вередуй! – гукнула Артелемейчучка. – Що я всім даю, те й ти їж! А –ні, то он Остапкові все оддам і – той геть усе поїсть, ще й оближеться» [2, с. 41].

 Голодний хлопчик, не в змозі більше втримувати сльози від демонстративно знущальної поведінки жінки, чимдуж вибігає з будинку й беззвучно плаче. Пахощі їжі, привабливо викладені на столі смачні страви та сам процес вечері дражнили дітей та ледь не доводили їх до божевілля: «Котячим шкреботом дряпали ці пахощі зо страв у порожніх дитячих шлуночках. ... І діткам так кортіло скоштувати того мнясця. Хоча б лиш кришечку, хоча б тільки покоштувати, яке воно на смак; не наїстися... боронь Боже! – лише б покоштувати!...» [2, с. 39]. Усвідомлення неможливості бодай трішки поїсти, страшний голод, хвороби, відчуття безвиході, постійна присутність смерти породжують неприродний, нехарактерний для дітей, мовчазний плач: «Ці двойко діточок, залякані оточуючим їх життєм, пригноблені лихом, якого вони так рано, в дитячі вже роки, зазнали, не вміли плакати голосно, щоби їх чули – всі-всі! Вони плакали тихенько, лише-но схлипуючи; плакали, слушніше, серденьками, а слізки – сами горошіли нестримно» [2, с. 38]. Ця реакція дітей на реальність є виявом психологічної травми, й символізує майбутнє тривале мовчання тисяч жертв Голодоморів. Й. Шваліна зазначав, що «той, хто залишився живим, втрачає здатність спілкуватися зі світом. Він знову занурюється у стан, де реально не може ні на що вплинути, щоб відновити нормальну картину світу» [3, с. 25–26]. Епізод оповідання демонструє процес нанесення психологічної травми, що позначиться на майбутньому людей, які вижили. Мовчання дітей Йовдохи Корольчук, породжене страхом, а далі болем від втрати матері й навіть соромом (Марійка засоромилася від того, що Остапко сказав Артелемейчукам про відсутність вдома хліба, ба більше, дівчинка з жахом подумала, що це справжнє зухвальство казати таке комуністам, адже тоді вони можуть розлютитись та не дати дітям об’їдків), здатне призвести до прийняття його як способу життя [див. 3, с. 28].

Страх породжує замовчування минулого, пов’язаного зі становленням української державности, боротьбою за незалежність, російсько-українською війною 1917–1921 рр., совєтською окупацію України. Зокрема в оповіданні «Два колоски» згадано події початку ХХ ст. У напруженій, межовій ситуації суду над Йовдохою Корольчук за «вкрадені» два колоски з колгоспного поля, жінка у відчаї згадує заподіяну совєтами кривду: переслідування владою її чоловіка – воїна УНР [див. 2, с. 61]. Саме з усвідомленням неминучої смерти чи ув’язнення (що означало б ту ж загибель, лише відтерміновану) жінка вирішує розказати усе замовчуване. У позасюжетному епізоді з діалогом представників влади, автор акцентує причини травматизації, що викликала мовчання значної кількости українців, а саме події Голодомору 1921–1923 рр. Нахваляння начраймила про розкуркулення та виморення голодом людей прямо вказують на те, що однією з причин страху є репресивні заходи. Такий епізод стає своєрідною передмовою до продовження сюжетної лінії Йовдохи та намаганням пояснити мовчання більшости. Під час жінчиної розпачливої промови в суді, де згадувано злочини совєтської влади, примусово зігнана на слухання громада не здатна промовити жодного слова, зала всуціль мовчазна: «Громада в залі заворушилася, багатьом серце рвалося кричати – ПРОБІ!.. … Але ж нікому так таки й не вистачило мужности виступити; ніхто так і не насмілів сказати слово протесту, слово в захист нещасної, і так горем битої Корольчучки, як ніхто не мав висловити їй докора чи в будьчому її обвинуватити» [2, с. 93].

Мотив мовчання реалізовано у творі «Допомогли». Опухлий від голоду селянин Максим Давиденко намагається знайти порятунок в сільраді, де має останню надію отримати трохи збіжжя для посіву. Перед цим Максим написав про голод і страшні сільські події в листі до свого сина, який перебував на військовій службі. Однак той, відданий совєтській владі, не вірить Максимовим словам, намагається переконати в протилежному, не бачачи реальности, та соромиться батька: «І воно й справді, тату, мені, майбутньому командирові славної червоної армії, соромно и боляче таки за вас, що ви й досі не забули минулого» [2, с. 150]. Сподіваючись на обіцянку сина поклопотатися в сільраді за отримання зерна для посіву, знесиленого Максима односельці ведуть попід руки до установи, де чоловіка лише беруть на кпини й згодом вбивають. Наприкінці письменник використовує прийом контрасту: самотньо лежить мертвий чоловік посеред квітучої весни, а навколо всеохопне мовчання: «Мовчало село, мов би геть усе вимерло. … Хто Збере той багатий урожай, що вже стигне?!... Відповіді не було. Все мовчало, як у глибокій темній могилі» [2, с. 158–159]. Одними з головних проблем, на яких зосереджено увагу, є замовчування злочинів, переконування в тимчасових негараздах та «щасливому соціалістичному майбутньому» й цілковита тиша (мовчання) від смертей та страху.

Немає жодної відповіди на запитання «За що?..» в однойменному оповіданні. Це питання насамперед риторичне, однак головний герой намагається знайти відповідь на нього. Ув’язнений в осоружній тайзі двадцятирічний юнак (колишній комсомолець), який заприязнився з іншими репресованими, звик долати труднощі та намагатися бути оптимістичним. Однак виснажлива праця, усвідомлення безвиході призводять до різкої хворобливої зміни – хлопець сумує та постійно мовчить. Однією з причин замкнутости стає питання «За що?»: «Чи знайдеся поміж нас хоч один, хто б ні одного разу – не запитав би самого себе: за що його мучять тута?...За що ...ЗА ЩО його по звірячому так катують?!? Я вас запевняю, що нема тута жодної живої людини, яка б не раз, а тисячі разів запитувала себе в подібний спосіб. Але відповіді, ніхто з вас – так і не одержав... ніякої. …Ось оте “ЗА ЩО” і мордувало мене всі ці довго тривалі дні моєї мовчанки» [2, с. 184]. Питання, що постійно спливає в думках юнака є насправді глобальним, він запитує: за що пролито кров під чужими прапорами, сплюндровано нашу Запорізьку Січ, занапащено рідний край, за що нам не дають бути собою? Розуміння жорстокої реальности, гризоти сумління за власну причетність до закріплення в Україні совєтської окупаційної влади, неможливість збагнути власну сутність призводять до тяжких психічних наслідків, що спонукає хлопця до самогубства.

Мовчання, спричинене подіями геноциду, у творах М. Лавренка є прикладом першої реакції жертв, що в майбутньому, на жаль, переросла в замовчування цієї трагедії нащадками травмованого покоління. Художнє відтворення реальности, масштабу психологічних травм українців демонструє весь вплив жахливого тоталітарного панування, нелюдський характер влади і виконавців злочинів. Оповідання письменника спонукають до осмислення минулого та його наслідків, підкреслюють значення історії для розуміння індивідуальної та колективної тожсамости.

Література

1.  Горбач Н. «Я заздрю всім, у кого є слова…»: мотив мовчання у творах про тоталітарне минуле. Щорічний науковий збірник Десятої міжнародної наукової Інтернет-конференції з україністики «Діалог мов – діалог культур. Україна і світ». Мюнхен : Readbox unipress, Open Publishing LMU, 2020.
С. 308–317.

2.  Лавренко М. Два колоски. Нью-Йорк : Рідний край, 1973. 304 с.

3. Шваліна Й. Мовчання говорить. Теперішнє залишається, тільки час минає. Зміцнювати мир, осмислюючи минуле / пер. з нім. О. Плевако. Київ : Дух і Літера, 2016. 304 с.