«ЖАР-ЦВІТ КОЗАЦЬКОЇ СЛАВИ»: ХУДОЖНІ ЗАСОБИ ЗМАЛЮВАННЯ ІВАНА СІРКА У
ПОВІСТЯХ М. МОРОЗЕНКО
Єрмолова Анастасія, учениця 11 класу,
Кондратенко Т. В., учитель
української мови та літератури
комунального закладу «Запорізька
спеціалізована
школа-інтернат II-III ступенів «Козацький
ліцей»
Запорізької обласної ради
Наук. кер.: Кравченко В. О.,
к. філол. н.,
проф. кафедри української літератури ЗНУ
Анотація: У дослідженні
проаналізовано специфіку творення художнього образу козака-характерника в історико-пригодницьких
повістях «Іван Сірко, великий характерник» та «Іван Сірко, славетний кошовий» М. Морозенко.
Ключові слова: жанровий різновид,
історико-пригодницька повість, історична особа, козак-характерник
Актуальність. Події російсько-української війни заставляють нас сьогодні знову й знову
переглядати героїчні сторінки історичного минулого України, зокрема період
козаччини. З давніх давен побутують перекази про незвичайних козаків-відчайдухів,
які мали велику силу й здібності, котрих називали характерниками: Байда
Вишневецький, Семен Гаркуша, Олекса Довбуш, Устим Кармелюк, Максим Кривоніс,
Северин Наливайко, Семен Палій, Іван Сірко. Івана Сірка, козака-характерника представила
М. Морозенко в історико-пригодницьких повістях «Іван Сірко, великий
характерник» та «Іван Сірко, славетний кошовий». У них змальовано образ палкого
українця, який сьогодні є прикладом звитяги для нас. Отже, актуальність цього
дослідження очевидна.
Постановка проблеми. Козацтво в усі часи привертало увагу письменників. Про козаків писали Т. Завітайло,
Р. Іванченко, М. Морозенко, П. Ребро, В. Рутківський, В. Терлецький
та ін. Козацька тема, зокрема діяльність Івана Сірка цікавила вчених: істориків
– в В. Маслійчука, Ю. Мицика, Д. Яворницького та
літературознавців – Т. Вербу, О. Лукашову, Л. Романенко, Н. Рудакову
та ін.
Мета нашої розвідки –
з’ясувати специфіку повістей М. Морозенко та реалізувати завдання: розкрити
новаторство письменниці у змалюванні історичної постаті; проаналізувати художньо-виражальні
засоби творення образу козака-характерника Івана Сірка.
Виклад основного матеріалу. Історичні події, про які дізнаємось із повістей (Чорна
рада в Ніжині, Трахтемирів, де було обрано гетьманом Юрія Хмельницького,
Чигирин – столиця гетьманства), та життєві перипетії Івана Сірка, зокрема його
рух до характерництва, допомагають зрозуміти цінності
особистості, специфіку його душі. У повістях життя і побут родини Дмитра
Половця, батька Івана Сірка, поєднано з містичним світом, і навіть реальний
світ змальовано письменницею з використанням елементів фантастики. Події, що
відбуваються у Мерефі й на Хортиці, акумулюють основну ідею повістей: і
звичайні люди, і воїни об’єднані любов’ю до рідної землі, і разом вони мають
бути її оборонцями. Взаємини персонажів, їх художній
світ, портрети підпорядковано показу національної особистості козака. Реальне й
казкове, земне й фантастичне тісно перемежовано. Казкові завдання та
загадки, ті випробування, які має розшифрувати й перебороти Іван Сірко, щоб
стати козаком, додають драматизму сюжету. Випробування
Івана Сірка часом і діями, демонструють не лише його лицарство, а й усього
запорозького козацтва, як українського етносу: бажання волі й побратимства. Він
вірний присязі.
У творах простежуємо еволюцію художнього образу – від малого Івана, сина
Дмитра Половця, до непересічної особистості, яким став козака-характерник Іван
Сірко.
Колоритні
козацькі прізвиська, що уособлюють в собі вдачу козака, характер, уподобання та
його вміння: Вербовик, Вітрогон, Діброва, Довбиш, Дуб, Пугач, Сірко, Туровець.
Авторка
вплітає у повісті козацькі прислів’я та приказки, що не тільки вказує на їхню
глибоку фольклорну основу, а й допомагає зрозуміти ментальність українця: Козак
без узорів – не козак» [1, с. 17]; «Не той сильний, хто камінь верже, а той,
хто серце в собі держе» [1, с. 261]; «Краще бачити і знати, ніж у темряві слів
і справ бути» [1, с. 342]; «…з краси води не пити» [1, с. 319], «…козацькому
роду хай не буде повік переводу [1, с. 327]; «…чоловік – голова роду … він
мудрі накази віддає, а жінка лад усьому дає» [1, с. 327].
Письменницький
талант авторки простежується в її умінні створювати вирази, які стають
афористичними: «Тисячі козаків можуть узяти в руки шаблі та лишень один із них
вдатний до самостріла» [1, с. 261-263]; «…можеш досягнути великої слави, якщо
сам того захочеш» [1, с. 263]; жити «по-козацьки» [1, с. 264]; «…немає на землі
страшнішої сили, ніж праведний гнів» [1, с. 264]; «…з роками давні гріхи
виходять на яв, і падає на грішників розплата» [1, с. 300]; «…розкраяну глибоко
рану здатні залікувати тільки нові звитяги» [1, с. 305]; «…не стало господарів
у дворі, і хати не зосталося», «…болючими згадками втраченого не повернеш» [1,
с. 319]. Авторка утверджує давно знані істини, розкриває глибинну мудрість
українців: «…темний одяг вістує про невеселі дні, а світлий – про гарну
будучину» [1, с. 321].
Іван Сірко, головний
персонаж повістей, уже від народження був винятковим, бо народився мічений: мав
червону пляму на нижній губі й зуби. І хоча наляканою була навіть його мати тим
«відьомским закляттям», але мудра повитуха передбачила його славне майбуття.
Цьому слугує й портрет батька Дмитра Половця, чоловіка «славного козацького
роду». Дружина його теж була особливою, бо в її руках «вогонь горів», у словах
– неговірка, а в справах проворна. Син таких батьків міг бути тільки козаком.
Романтичні
пригоди рухають сюжет: шукання цвіту папороті ввечері на Івана Купала
семирічним хлопчиком, звуки чарівних обрядових пісень, бо це час «великого
сонцевороту», коли «…погідне сонце, відкривши золотаво-промінну браму, наближає
думки до осяяних ласкою небес» [1, с. 27], купальське багаття, повнолуння,
незвичайна галявина: «Густий килим трави щедро сріблився перед його очима,
переливаючись краплями нічної роси. Зеленотрав’я доповнювали чудові різнобарвні
квіти, що великими пишними суцвіттями схилялися до землі» [1, с. 50]. Двобій із
вовком – казковий сюжет, як демонстрація дії магії, коли хлопець «власноруч
переміг нездолане».
Величезну роль
у творах відіграє символіка чисел. Смислове навантаження падає на число сім,
яке повсюди супроводжує життя Івана Сірка. Символіку цього числа пояснюють
по-різному: сім – це символ святості, бо включає в себе Святу трійцю (три),
Творця світу, та «четвірку», як символ міцності створеного Богом світу [2].
«Сім років, як одна доба, збігли клечальними святками із пагорбів» [1, с. 26];
«Від часу бою за Мерефу сплинуло сім квапливих літ» [1, с. 264]. Чи не тому
Іван Сірко був таким міцним і незборимим!? Як правило, значущі події в його
житті відбувалися на сьомий день: «На ранок сьомого дня по втраті Роди…» [1, с.
351]. Колишній козак Гострозор, який після втрати зору став співцем, і отримав
від Сірка прізвисько Тарас Вербовик, жартома заспівав: «Сірчиха Іваниха, / Вона
сім літ пробувала, / Сірка Івана в очі не видала» [1, с. 361]. У заповіті Івана
Сірка читаємо: «Як я умру, то одберіть у мене праву руку і носіть її сім років;
хто буде мою руку носити сім літ, той володітиме нею все одно, як я сам володів
би … а після семи років поховайте її в мою могилу … а на сьомому році хай на
мене чекає» [1, с. 364]. У народі залишились перекази, що заповіт Сірка запорожці
виконали.
Символіка
числа три сприймається як сукупність Верхнього Середнього і Нижнього світів,
нерозривність батька-матері-дитини, дитинства-зрілості-старості. У ньому –
глибоке розуміння розвитку всього живого. Саме на третій день кличе Бог душу
небіжчика до себе» [2]. «За козацьким законом має хлопець три роки чурою
походити» [1, с. 104]. Тому «…три дні поспіль оббігала сердешна всі яруги та
околиці, шукаючи сина» [1, с. 70]; «…три ночі сидів біля її тіла (Роди) Іван
Сірко» [1, с. 350]; «…три ночі сидів Іван Сірко над могилою сина … три ночі
ховався від усіх зі своїм горем» [1, с. 355]. За народною легендою, хто хотів
отримати силу Сірка, повинен був три ночі носити землю на його могилу.
Сорок –
особливий символ. Сорок днів блукає душа покійного, поки знайде своє місце в
потойбічному світі [2]. Від часу зникнення коня Сивогривого минуло сорок днів.
І коли він з’явився сорок першої днини вночі біля куреня і дав погладити себе
Петру Сірченку, старшому синові Івана Сірка, той, передбачаючи біду, застеріг
сина, що тіні померлих приходять по душі живих. А через кілька днів Петро
загинув. А потім Сивогривий прийде і по Івана Сірка.
Число дев’ять
– це символ сили, бо в ньому три «трійки», тобто потрійна триєдність світу,
людей і Бога, які триєдині в своїх іпостасях – світ у трьох вимірах часу,
людина в трьох своїх рівнях – тіла, душі й духа [2]. Козаки запевнили Івана, що
не кожний козаком може стати, а лиш той, хто пройде випробування: «…мусиш
дев’ять порогів, де вирує страшна вода і стугонить важке каміння, здолати»; [1,
с. 88]. І саме «…на дев’ятий день по смерті Великого Характерника … було
знайдено лист» [1, с. 363].
Козак-характерник
передбачив і свою смерть, готував сам для себе труну тим срібним ножем, яким
було перерізано його пуповину. Такими ж містичним були і «збирання» Івана Сірка
на той світ: робити труну з того дерева, яке звалила блискавка, труна мала бути
без жодного цвяха, прощання зі світом.
На весіллі
одразу обох дочок Івана Сірка чуємо мудрі батьківські настанови [1, с.
325-326]. М. Морозенко подала опис традиційного козацького весілля з його
атрибутами: багатолюдно, святковий одяг, танці, співи, жарти, сміх, частування,
власноруч вишите вбрання дівчатами нареченим; у центрі стола, як водиться
споконвіку, – коровай, різні козацькі страви, які описав І. Котляревський
в «Енеїді»: «…м’ясна та рибна юшка, куліш, гречані млинці, печеня, локшина та
лемішка, заправлена конопляним насінням, пундики, макові шулики і сластьони.
Сивухи, медовухи, варенухи та калганівки» [1, с. 330].
Порівняння у
текстах повістей різнобарвні: «…козацтва тут, як маку» [1, с. 96]; Сірко –
«…запальний, мов іскра, швидкий, наче стріла, шалений, як порив передгрозового
вітру» [1, с. 264]; Роман «…як сонячний промінчик» [1, с. 290]; відчай, як
дрібний пісочок, як важке каміння [1, с. 297]; «…люди, немов оті струмочки» [1,
с. 304]; дочки Івана, «…наче дві лугові квіточки» [1, с. 329].
Вдалі епітети
дають чітку й повну характеристику: «…жагуча, таємнича сила» [1, с. 26];
«…непроста, болюча, мінлива» козацька доля [1, с. 334].
Авторка подає
неабиякі описи та пейзажі, що демонструють красу рідної української землі,
драматизують дію, пришвидшують сюжет, передають трагічні сторінки життя періоду
козаччини, розкривають переживання героїв: Наприклад: «Зелені садки зарясніли
між білих хат, бо так повелося в українців: серце – у дітях, душа – в пісні,
життя – у вишневих садках» [1, с. 14]; «…гнівна блискавиця, прорвавшись з
міцних грудей господаря оселі, падала, як хльосткі батоги на пониклі плечі
спантеличеної юрби» [1, с. 22]. Особливо колоритний опис рідної Хортиці:
«…величний острів на Дніпрі, місце слави і звитяги козацької, надійне забороло
українських земель від татар. Високі скелі, густі плавні, щедра трава і
очерети, посновані річками, лиманами та озерами – усе це стало з часом стійким
природнім оберегом України» [1, с. 95].Острів є центром історичної пам’яті, уособлює
славу козацтва.
Батьківське
пророцтво теж має велику вагу в тканині пригодницького тексту: «Мій син
народився на славну справу ... прославить хлопець наш рід. Великою людиною
стане» [1, с. 22-23].
Засіб
контрасту, яким користується письменниця, дозволяє їй показувати, як «…в одну
мить чорне горе змінюється на велику світлу радість» [1, с. 70].
У повістях
виписано образ двох ворожбиток: Килини Морозихи та волхвині Роди. Килина
Морозиха нагадує відьму з народних переказів, бо вона «…знає таке, чого
зазвичай не дано знати» [1, с. 7]. Повитуха користується атрибутами магії:
тройчасті свічки, срібний ніж, трави; лампада на покуті, відчинені віконниці,
молитви-заклинання. Та й портрет старої повитухи викликає подив і страх:
«…зсушене, немов поморщене яблуко в осінній траві, лице» [1, с. 10]. Рода
з’являється перед Іваном «великою волхвицею», дивною людською істотою,
«сивокосою бабою», яка зналася на різнотрав’ї, донькою Богодара – Даною, з подарунком – вовченям, який став
його побратимом. Вона все життя супроводила Івана Сірка як рідного сина, що є
прикладом відповідальності предків за своїх нащадків.
Висновки. Отже, художні засоби
історико-пригодницьких повістей «Іван Сірко, великий характерник» та «Іван
Сірко, славетний кошовий» визначаються індивідуальністю М. Морозенко й
підпорядковані єдиній меті: виписати образ людини з незвичайними вміннями –
козака-характерника, який «…був народжений задля для
великої та славної долі».
Література
1. Морозенко М. Іван
Сірко, великий характерник. Іван Сірко, славетний кошовий. Львів :
Видавництво Старого Лева, 2015. 366 с.
2. Про Україну. Символіка чисел. URL :
http://about-ukraine.com/simvolika-chisel/.
Немає коментарів:
Дописати коментар